Розрахункова робота на тему: Деякі міфологічні образи й мотиви поезії Б.І. Антонича Богдан-Ігор Антонич – надзвичайно цікава особистість, барвисте скельце у вітражі української літератури. Проміння У. Уїтмена, Е. Верхарна, Р. Тагора і Р.М. Рільке, П. Тичини, зливаючись воєдино з прадавнім струменем народної творчості, заломлювалося у цьому скельці, відбиваючись на папері примхливим візерунком віршів. Творчість Б.-І. Антонича, просякнута духом української прадавньої культури, глибоко національна, незважаючи на всю її модерність і незвичність як на 30-ті рр. XX ст., так і на 90-ті. Сам Антонич зазначав, що справді національний митець не бере готових схем, сюжетів чи оформлення творів з фольклору. "Митець є тоді національним, коли признає свою приналежність до даної нації та відчуває співзвучність своєї психіки із збірною психікою свого народу. Якщо це відчування справді щире, воно напевно знайде вислів – навіть мимохіть – у творах митця" [1, c. 234]. Фольклорний матеріал Антонич використовує творчо, наче кольорову мозаїку. З тих самих елементів поет викладає щораз новий малюнок. Зовсім невелика кількість вихідних мотивів Антоничевої творчості дає нам у кінцевому результаті досить об(ємний ряд образів, причому часто з діаметрально протилежним зарядом (чисто народне розуміння). "Антонич намагається мовби відродити в поетичній символіці пісні, тій символіці, що перетворилася уже в елемент образності, метафорики, її первісний філософський зміст і збагатити його новим значенням" [2, c. 130]. Образи в Антонича не випадкові; це не зачарування перлинами народної творчості і навіть не наслідок певного мистецького завдання у вигляді асоціативного ряду. Це цілісний світогляд, у якому всі елементи тісно пов’язані між собою і, в той же час, протиставляються один одному. Тяжіння поета до казковості зображення, а отже, і до міфологічності, проглядається досить виразно вже в першій Антоничевій збірці "Привітання життя". Тут окреслюється коло образів, що досягнуть апогею розкриття у збірці "Три перстені", і сфокусують усю глибину їх осмислення автором. Образна система не є лінійною. Виходячи з однієї точки, вона розгортається концентричними колами й охоплює всю творчість поета, у кінцевому результаті повертаючись до своїх витоків. Ключем до входження в неї і до її розуміння є, на нашу думку, твердження Б. Антонича про те, що він "закоханий в життя поганин" і "захоплений поганин завжди". Отож поет вказує на зв(язок свого мислення з глибинною, дохристиянською міфологією, і лише враховуючи це ми зможемо його збагнути. Мабуть, найчастіше вживаним у поезії Б. Антонича є образ сонця. "Сонце тут скрізь і в усьому, та, однак, майже не зустрічається воно в непереосмисленому, прямому значенні" [2, c. 136]. Не боячись перебільшення, Антонича можна назвати сонцепоклонником. Сонце – міфічне божество, "прабог всіх релігій"; воно спить у криниці (тобто, пов’язане з водою), вранці встає кущем і "росте в саді" (поет в іншому вірші сам дає тлумачення, що це – "яблуко натхнення на дереві життя"). Спочатку обережно, через порівняння, поет переводить сонце (у нашому розумінні – неживий предмет) у світ тварин ("сонце, мов горючий птах"; "з трави неждано скочить сонце, немов сполохане лоша"), тобто у розряд істот; далі сонце набуває уже зовсім людських рис: воно "ходить у крисані", воно – "з батогом проміння вогняний погонич", що іноді пускає стріли. У такому аспекті цей образ можна порівняти із золотою колісницею Феба в античній міфології. Але в Антонича трактування сонця набагато ширше. Прихильність божества виражається його присутністю біля людини. Про себе поет пише: "Я все – п’яний дітвак із сонцем у кишені", "розсміяний і босий хлопчина з сонцем на плечах"; "дівчатам заплітають у волосся сонця гребінь". Більше того, з сонцем можна вступати у торговельні стосунки: Я, сонцеві життя продавшиза сто червінців божевілля... [3, c. 95] Отже,...